Пильний погляд, що відає Тьму, бачить справи масонства повсюди. Першими, хто попадає в його коло, є сильні світу цього, суть стовпи, підкорити які — є здійснити задачу масонства: повергнути світ цей до ніг Сатани. Нема сумніву, впливу масонських ідей зазнав Сталін: адже його славнозвісний тезис про наростання класової боротьби з наближенням до комунізму є тезис масонів, метою роботи яких і є комунізм як ад: царство облаток речей як той пил, на який обернула їх тьма, боротьба.

Свобода у вищому сенсі є злагода з Богом і Світом; у людському соціумі вона є злагода людини з людьми.

¹⁸Яскравим зразком сатанинського виховання як системи-маски є педагогічна концепція італійки Марії Монтессорі (M. Montessori, 1870-1952), згідно з якою дитина, що виховується, повинна рости в умовах усвідомлення нею повної волі, виворотом якої є тотальний таємний контроль вихователя (що виступає тут персоніфікацією державної машини), який, використовуючи цю таємність, формує людину як треба не їй, а йому. Цей метод, насильство під маскою волі, є суттю фашистської ідеології. Ось чому людський продукт, який постачався навчальними закладами Монтессорі, привабив фашистських патронів освіти. «Особливість методу Монтессорі, — писав Пьєтро Феделе, міністр освіти в уряді Муссоліні, в листі до дуче, — полягає в тому, що він становить собі на службу діяльність, властиву всім дітям, у якій бажала б вправлятися кожна дитина. Тим самим формується школа, де немає місця упертюхам, мрійникам, ледарям, порушникам дисципліни і нехлюям. Навпроти, це майстерня для активних дітей, що знаходять у своїй діяльності дисципліну і радість праці. Тим самим вони формують власну особистість, яка досягає вищої цінності, і служать справі соціального співжиття, продуктивності, справі усвідомлення величі й сили нашого народу... Чого ж іншого може хотіти від них фашизм?». Думку цю вкрай відверто підтверджує сама Монтессорі, яка, представляючи Муссоліні свою педагогічну систему, писала йому в своєму підлесливому листі: «Це метод, що відповідає тим принципам і тому глибокому навчанню, що Ви, Ваше Превосходительство, висунули і підсилили з метою зміцнити наш народ і додати величі нашій вічній Батьківщині».

¹⁹ Саме слово «категорія», яке за законом наступності, що пов'язує давньогрецьку і давньоєгипетську мови, походить від давньоєгипетських слів «хат» — дім (див. ком. 38) та «гор» — сонце, світло, — являє собою це: у перекладі воно є «вмістище Духа», могила його в сатанинському сенсі, властивому Аристотелю, який несвідомо приховував духовне Світло (згідним з цим сенсом є слово «кат» (рос. палач) в українській: ним є Сатана, згубник душ). Додамо тут, що саме «могилою Духа» в сакральній традиції зветься грубоматеріальний світ Землі (як те, що відкрито для тлінних очей) та людське тіло у їхньому окремому від Духа, Вогню, розумінні, — тоді як у єдності з Ним тіло наше за Біблією, є Його «храмом», тобто благословенним божественним вмістищем, яке не приховує, а являє Його.

²⁰ Поняття користі, prag|ma (грец. справа, дія) — східне, в Античності було духовним, діючим, маючи на меті Творця, до якого людина прагнула, що б ні робила вона. Користь у західнім розумінні є суто матеріальною, тобто неробством в духовних очах: це є користь черева, яке набиває травою корова на плоскому лузі, не прагнучи Вúсі як Вісі своєї в уяві, що в неї є все.

²¹Сакральним зображенням цього закону і є традиційне зображення серця ©, де Двійка, пануючи як цар вгорі (так панує Розкіл в цьому світі), єднається знизу у Корінь його, Одиницю — вістря, яке вказує Бога очам.

Бачити Двійку очами цього закону — є у парі «причина — наслідок» бачити сонце Причини в обох половинах, боках її, які вміщують одна одну і одна в одну перетікають (учив Геракліт, муж Закону як Серця). Так є нероздільними і взаємно породжують одне одного Сатана й егоїстичний ум. З цієї причини, хоч у парі «Любов (Свобода) — Ворожнеча (Необхідність)» (суть і облатка, нумен і феномен) колір Любові, Нуля є зеленим, а колір Необхідності, Двійки червоним (рікуть про що мудрі), — коханим даруємо ми саме червоні квіти, червоним як зовнішнім, Необхідністю вказуючи на зелене, Любов-Суть. Червоний — є колір її: хто насправді кохає, той здатний пролити за милого кров. Тому й Атланти за кольором шкіри були червоною расою: зовнішній колір, червоний як пару являє зелену Суть їхню, Любов-Тьму.

Пізнати нам Двійку, повторюю, можна лише через Одне, тобто очами Його; поза ними — вона є порочним колом. У ньому, створюючи одне одного й існуючи одне заради одного, західна свідомість і Сатана є такою ж єдиною в собі парою, якою, наприклад, є церква Реформації, з одного боку, та єретики і відьми — з іншого. У визнанні за найвищу Реальність не Бога-Єдиного, а Двійки-Сатани, який, як чистий Розкіл, втілився у Реформації, нам не залишається нічого іншого як визнати: гоніння на єретиків, які зі справді сатанинською пристрастю вела ця церква, були необхідними як засіб зняття соціальної загрози: бо єретики були нею, і остільки церкві насправді було кого гнати і спалювати. Ніцше пише про це: «Єретики і відьми суть два сорти злих людей: що в них є спільного, так це те, що й самі вони почувають себе злими, але при цьому їх нездоланно тягне до того, щоб зірвати свою злість на всьому загальновизнаному (чи то люди чи то думки). Реформація — свого роду подвоєння середньовічного духу до часу, коли він утратив уже чисту совість, — породжувала їх у величезній кількості» (курсив наш). Не церкву в окремості або в окремості єретиків і відьм треба було б відмінити для зняття проблеми гонінь, — а саму Реформацію, корінь обох: Два як Ціле, Одне. Воно є Сатана. Церква Інквізиції, церква Реформації, як плід кола порочного «гріх — покарання», в якому (писав Достоєвський, знавець Тьми) породжує кара гріх, а гріх її, — є спотворенням сутності Церкви як Божого тіла, яке є не Двійка — Одне святе, не Ворожнеча — Любов.

²² Конфлікт Розуму Серця і Розуму Розуму є суттю романа Михайла Булгакова «Мастер і Маргарита», в якому Воланд як відданий Господу Сатана, Розум Серця, прийшов у Москву («третій Рим» — місце Сили, Тьми, куди ввійшла вона з другого Риму для величних справ) дати битву безбожному сатані — Уму умному, тьмі. Умом Серця — як слугою Матері, Жінки — за суттю є також і Мастер, і Маргарита; Пі|ла|т же, Піли син (Піла — Небуття, Жінка-Тьма, яка й пилить Буття, і будує; «пила» — йде від «пити»: Вода — Тьма), є тим, в кого Серце, підпавши під Ум (лати Серця, покрив; отак мова латинська, Пілатова мова, є латами Істини, Тьми), проти нього повстало, пробуджене Богом (Ісусом) як Серцем, впізнавши Себе.

²³ Щоб зло було злом, а добро добром, кожному слід посідати своє місце: зло, Диявол, повинне бути облаткою, Добро, Бог — Глибом, яким і є Бог. Казав Хун Цзичен: «У злі страшна таємність. У добрі страшне прагнення бути на очах. Тому шкода, заподіяна видимим злом, поверхнева, а заподіяна злом схованим — глибока. Коли добро очевидне, користь від нього мала, а коли воно сховане — велика».

²⁴ «Істину корисно бачити нагу. Лжа хай вкриває себе одежею», — казав про це Піфагор.

²⁵ Сатану у жіночому, згідному з темною суттю його обличчі являє зображення його як Бафомета, належне руці Еліфаса Леві. Сатана як ніщо, пустота в очах, або прозоре їм, з’являється перед нами у своїй здатності бути різним у різних очах, тобто за суттю — ніяким. В цьому сенсі той факт, що серед багатьох звинувачуваних, які проходили за справою Тамплієрів, не було і двох схожих один з одним описів Сатани-Бафомета, є не спростуванням його існування, як вважали судді, а, навпаки, достовірним підтвердженням. Саме таке підтвердження, здійснене художніми засобами, являє в романі Булгакова «Майстер і Маргарита» вражаюча розбіжність описів Воланда різними свідками. В гл. I читаємо: «Впоследствии, когда, откровенно говоря, было уже поздно, разные учреждения представили свои сводки с описанием этого человека. Сличение их не может не вызвать изумления. Так, в первой из них сказано, что человек этот был маленького роста, зубы имел золотые и хромал на правую ногу. Во второй — что человек был росту громадного, коронки имел платиновые, хромал на левую ногу. Третья лаконически сообщает, что особых примет у человека не было».

²⁶ Від санскритського (далі — еллінського і семітського) слова «сома» («сама») — тіло, плоть як окреме від Духа і єдине з Ним (згідно з законом тотожності й розбіжності — законом Серця), і «ель» («аль») — Бог і Любов у Семітів (таким є воно в словах «Аллах», «Еллада», «альков»). Сомою називався в Індійців напій, що єднав з Духом плоть нашу (йому присвячена Сама-веда); Сома — було ім’я бога Місяця і тілесного, тлінного кола, першого від Землі, яким керував він (коло вітілень це — коло порочне — відомо також як Сансара). Слово це, яке в давньому світі було ликом єдності тіла і Духа, з фантомною перемогою закону протиріччя над законом тотожності й розбіжності — Ума над Серцем, Ares’тотеля над Платоном — обернулося на свою протилежність як знак відокремленості тіла, наслідку, від Духа, Причини. Таким є воно в словах «сум», «сýма» (як лише купа окремих частин — шматків Єдності, мертвих уламків), «сумá» (доля зла) й «самота».

²⁷ Уявлення Т. Гоббса та Дж. Локка про людину як цей атом доповнюють та підсилюють одна одну: якщо Гоббс бачив дію його у суспільному житті людей (внаслідок чого держава, позбавлена у собі органічного життя, є не більш як гигантською, зібраною з багатьох індивідів механічною людиною), Локк розглядав його як фундамент самої людської природи, на чому грунтована його теорія громадського договору, який уклали колись люди, для запобігання взаємного знищення створивши інститут держави. В сутніснім сенсі, тим самим, погляди Гоббса на сутність людини є закономірним плодом розвитку поглядів Локка.

²⁸ Жах наслідків цієї чорної роботи бачимо ми в тім, що саме через призму цього принципу Аристотель витлумачив для людства праці більшості мудрих мужів давнини, думки Серця розсікши кинджалом Ума.

²⁹ Істинна єдність духовно єдиної спільноти людей, Моноліт (ним є за суттю народ у первісному, давньому сенсі), сутнісно відповідає метафізичному Нулю як єдність торканням (так з'єднуються атоми за вченням Левкіппа-Демокрита), суттю якого є даний нам Богом закон єдності тотожності й розбіжності; фантомна же єдність натовпу відповідає Двійці, Ворожнечі як єдність без торкання, згідна з законом протиріччя, суттю якого є Сатана (про два ці закони див. далі). Нуль і Двійка — дві Тьми, суть яких — Тьма одна, Нуль-без-Двох. Єдині чи ні для очей, світові складові — завжди в єдності: бо Єдиним є Світ, Ціле, цар їх усіх. Усе в ньому — єдино ним; він же єдиний Творцем, який є його Клеєм і Суттю як чисте Одне.

³⁰ Сатанинська сутність Руссо, зоряною годиною якого стала Велика Французька революція — шабаш Диявола, а богом — Вища Істота, Сатана-Бафомет, культ якого був стрижнем цього шабашу, — ясно бачиться в згідності самої натури Руссо з Аристотелевим законом протиріччя з його антитезою «або — або»; згідності, що породила суперечливе ставлення до цієї людини збоку як сучасників, так і представників наступних поколінь. «Чи не сховане джерело цих протиріч у самому Руссо? — пише про це Анрі Валлон. — Його обвинувачували в незв’язності; сам же він визнавав свій стиль парадоксальним. Незв’язність протистоїть власній думці автора, а все парадоксальне протистоїть думкам загальновизнаним. Але це розходження не завжди визначене досить чітко; у випадку Руссо вона досить туманна — ему доводилося висловлювати одне за одним (або навіть водночас) два суперечних одне одному судження. Руссо володіє даром — або манією — антитези. Він належить до тих умів, які ничого не можуть уявити собі або осягти, не звернувшись до протилежної идеї або образу; до умів, що мислять контрастами. Найчастіше такі уми визначають свою точку зору від протилежного — не звертаючись до її аналізу. Звідси іноді — відсутність точної відповідності між значеннями, що надаються одному й тому ж терміну в тих випадках, коли термін цей співвідноситься з тією чи іншою своєю протилежністю або коли одна з його протилежностей сама міняє свій сенс. У Руссо, таким чином, зустрічаються пари термінів, кожний з яких може здатися двозначним, тому що він відірваний від свого антоніма. Звідси — нерідко відчувана коментаторами трудність твердо й одноманітно визначити такі слова, що часто зустрічаються в Руссо, як Природа і Свобода» (виділення наше). Манія, про яку каже Валлон, і є тим, чим є це слово в перекладі — одержимістю чужою рукою: рукою Сатани (бо Рука Бога — наша рука), яка міцно тримала Руссо.

³¹ Перше — знак: вказівка на Таємницю (феномен — на нумен). Війна як перший споживач конвеєра є знаком того, що його сутність є ворожнеча і смерть.

³² Це падіння Людини і людства блискуче передає Гавриїл Державін рядками:

Река времен в своем стремленьи
Уносит все дела людей
И топит в пропасти забвенья
Народы, царства и царей.
А если что и остается
Чрез звуки лиры и трубы,
То вечности жерлом пожрется
И общей не уйдет судьбы.

Чуття магії цих мудрих рядків ще посилюється від знання того факту, що слова ці, останні в своєму житті, поет написав крейдою на грифельній дошці перед самою своєю смертю. Ріка, про яку писав він, узяла і його.

³³ Два погляди на історію мають віддавна люди, і обидва належать мужам Еллади, від яких іде історична наука. Першим є погляд Фукідіда: це погляд на ріку історії очами того, кого вона несе — погляд підвладного їй. Другим є погляд Геродота, що оглядає цю ріку, як ціле, зверху: це погляд володаря ріки як істоти, що їй непідвладна. Перший погляд є тлінним, тобто часовим: тлінне те, що підвладне часу; другий — погляд безсмертний, тобто просторовий: бо Простір є тим, що творить час і ним володіє як плоттю Дух. Обидва ці погляди, феноменальний і нуменальний, рівноправні, бо підлеглість і панування, матерія і Дух є двома сторонами єдиного ієрархічного світоустрою. За словником К.Кастанеди, перший погляд є дивленням (смотрением — рос.), другий же — баченням. З позиції взаємоперетворення цих полюсів Очей Світу, дивлення є позбавленим духовного об’єму баченням, суттю якого і є Об'єм, Дух. Бачення бачить всесвітній Зв'язок подій, дивлення — лише їхню дискурсію, тобто лінійну послідовність без бачення Зв'язку, що поєднує ланки цього ланцюгу (в чому є сутність логіки за Аристотелем, який дивився на Світ — і не бачив його). Маг, «той, хто бачить», за власним наміром (єдиним з Наміром — Духом, Творцем) користується з рівним успіхом і дивленням, і баченням, бачачи й оболонку, і Суть разом з нею (згідно з законом єдності тотожності й розбіжності), — у той час як звичайна людина спонукана лише дивитися (згідно з законом протиріччя). Саме поглядом мага, єдинорозбіжним (серцевим), в історію дивлюся я в цій статті.

³⁴ Саме Кратил є засновником релятивізму в чистім сенсі цього поняття. Уявлення сучасної, атеїстичної за суттю філософії, згідно з яким Кратил лише загострив (уточнив) формулу Геракліта «Усе тече», тобто змінив її лише кількісно, виявивши більш рельєфно її суть, — є наслідком спотворення вчення цього філософа Аристотелем і духом науки його, які згідно з законом протиріччя залишили від нього лише половину: наслідок — без Причини. Істинною, первісною формулою Геракліта є: «Усе тече, бо є Витік його, Бог», — тоді як Кратил сказав: «Усе тече, бо тече», — тобто є лише Ріка, Світ, а Витоку його — нема. Історія зберегла нам багато прямих свідчень того, що «темне» вчення Геракліта, суттю якого є Чорний Вогонь, Небуття, — було наглухо закрито для Стагіріта, який був не знавцем Тьми, а її в’язнем, а тому й не мав права торкатися і трактувати його для нащадків.

Притім, що у вченні своєму Кратил був неправий, нам слід вшанувати його за те, що неправдой своєю він дав їжу Істині у Платоні як вчитель його: бо, за свідченням Аристотеля (мужа феноменів, фактів, яким у педанта цього можна і потрібно вірити так само, як заслуговує на довіру феноменальна історія Фукідіда, з яким співвідноситься він; тоді як у світі нуменів, на який зазіхав він, він був руйнівник, — на відміну від його охоронця Платона, відповідного нуменальному історику Геродоту, який відав душу історії), Платон навчався у нього. Справа в тім, що Ріка без Витоку, про яку вчив Кратил — є Тьма в чистому, самодовліючому розумінні. Її дав Платону Кратил, принцип Серця без Господа, Міри: бо Серце — є Тьма; Міру ж як Себе — дав у особі Сократа Платону сам Бог, що послав йому мужа цього, на колінах якого змужнів лебідь Світу, Платон. Таким чином, Кратил (і Диявол, що стоїть за ним) і Сократ (і Бог, Суть його) є складовими Платонова генія, він же є синтез їх, як є синтезом Світла і Тьми Світ, чий бог Аполон (Гор), чий лебідь (обранець) — Платон, геній Сонця як Світу в еллінських очах.

³⁵ Кров є духоносний субстрат, кромка (рос.) між Життям, яким є Дух, і смертю, якою є тіло само по собі; як покрив (крив — кривавий; кривдити — є приховувати правду, «скрывать» її), вона криє плоть як прошарок єднання її з Життям. Порівн.: рос. кров, кровля. Числом крові, як кромки, є Двійка, число Необхідності, колір якої, як Ворожнечі (бо два цих поняття тотожні), і є червоним (рос. красным), як кров (за Емпедоклом); про Ворожнечу як суть крові пише в «Тімеї» Платон. Згідним з числом Два є Кант, що стояв на межі Цього з Тим (Необхідності зі Свободою), але не зміг поєднати їх: Дух, як Свобода, в очах його є річ-у-собі; звідси, волею Господа, сама фамілія Кант, тобто Кромка. Ад, за Біблією, є «тьмою кромешною» як нижня кромка Землі, підтелесний світ. В Давній Греції бог Аполон (якому відповідає єгипетський бог Гор, або Ор — див. ком. 38) мав прізвисько «Локсій» — «кривий» за криві, тобто двозначні, оракули, які приховували, тобто покривали собою, божественну Істину як Прямизну.

³⁶ У суті саме це має на меті міжнародне масонство, спонукуване ідеєю створення всесвітньої, не діленої у собі держави — престолу Сатани.

³⁷ Давньоєгипетське прізвисько Амона, у перекладі — «сонце Духа», або «камінь Світла (Добра)»: бо Дух (єг. kou) є Світло сущих і Благо, а камінь (гр. έρμα) в Єгипті, цій країні обелісків, був символом Сонця.

³⁸ Як число Єгипту, країни живих і мертвих, Двійка від нього як кореня, який таємно від смертних існує й тепер (бо причинний світ є Дух, де часу нема і ніщо не минає — все Є), проростає як суть України і визначає все в ній. Свідченням цього є імена українських святинь: острів Хортиця, край запорожців — від імені бога Гора (Хора, або Ора, колір якого, як Сонця, яким є він, є помаранчевий, або оранжевый (рос.)); слово «хата» — за суттю єгипетське «хат», «дім» (частина імені єгипетської богині Хат|ор — «дім Гора»); ім’я світоча України Тарас, корінь якого Тар у двократному повторі являє Тáр|тар, найглибша частина Землі, дно її у Еллінів, суттю якого є Двійка, Тьма. Як число Єгипту, країни живих і мертвих, Двійка від нього як кореня, який таємно від смертних існує й тепер (бо причинний світ є Дух, де часу нема і ніщо не минає — все Є), проростає як суть України і визначає все в ній. Свідченням цього є імена українських святинь: острів Хор|тиця, дім запорожців — від імені бога Гора (Хора, або Ора, колір якого, як Сонця, яким є він, є помаранчевий, або оранжевый (рос.)); слово «хата» — за суттю єгипетське «хат», «дім» (частина імені єгипетської богині Хат|ор — «дім Гора»); ім’я світоча України Тар|ас, корінь якого Тар у двократному повторі являє Тáр|тар, найглибша частина Землі, дно її у Еллінів, суть якого є Двійка, Тьма. Прямим нуменальним свідченням відповідності України числу Два є і те, що з імен трьох князів-засновників Києва, розташованих за абеткою, другим, тобто середнім як виразом Міри (якою є Третє між двох; Міра — Суть) є ім’я Хор|ів; а також наявність у нинішній Україні сутнісної (і остільки — феноменальної) боротьби двох столиць, явної і таємної (Цього і Того) — Києва і Хар|кова: боротьба, в якій Київ є Захід, а Харків — Схід, дім Сонця, Гора (підтвердженням чого є перші букви імен цих: сакрально Х — буква Причини (санскр. Харі), а К — і за суттю, і у накресленні — є напів-Х, тінь її: так Сатана є тінь Бога як Захід — тінь Сходу. Причинна, Х — буква пуста як Тьма, К є проявником її у мові: такою є пара ця у слові Kharkiv); «Хар», корінь останнього з імен, тотожний кореню «Хор» (бо «а» є «о» як Альфа — О|мега). Це між іншим являють ім’я Х|ар-ем-ху — «Гор (сонце) на гор|изонті», яке мав Сфінкс у давніх (х)ар|абів, і слово «хар|изма» — палке сяйво Духа в людині, що тягне до неї людей і підкорює їх.

Число Два, неподільне в собі як подоба Господньої Одиниці, від якої воно йде, згідно з поглядом тлінних людських очей (суттю яких є Розкіл) розщеплюється у собі на дві Двійки: Двійку, що віддана Богу, і Двійку, що супротивна Йому як число Сатани. Двійці Божій відповідає Давній Єгипет, держава живих як воістину мертвих і мертвих як справжньо живих; країна, корона володаря якої, Пшент, у відповідності з найдавнішим природним поділом Єгипту на Верхній і Нижній була подвійною. Двійці сатанинській відповідає Америка, земний престол Князя тьми, фалічним символом якого до 11 вересня 2001 року були 2 вежі-близнюки Всесвітнього торговельного центру (і USA|ма бен Ладен, східний муж («ма» — склад Жінки як Сходу), який зруйнував їх, — Америці цим відсік фалос). Сакральною суттю поточного стану України є те, що вона, також осінена Двійкою, перебуває у коливанні таємного вибору між двома вищевказаними іпостасями цього числа; і від того, яким буде він, і залежить подальший її шлях і доля в історії людства.

³⁹ Звертання до цих великих прикладів сучасна цивілізація уникає на тій підставі, що, мовляв, світ змінився, а з ним змінилися й люди, що живуть у новому, сутнісно іншому середовищі. Проте ось істина: давня чи нинішня, Людина завжди залишається Людиною, і саме з неї, як понадісторичної Монади, подоби Творця, виростає будь-який історично-визначений суспільний устрій. Саме ця сутнісна незмінність Людини, як витік ріки у своєму відношенні до неї, є умовою всього різноманіття конкретно-історичних проявів її вічної суті. Звідси туманна апеляція наших соціологів до якихось «гігантських змін» у людині й світі є лише інспірованим силами Зла прагненням уникнути прямої і чесної відповіді на запитання, чомý (а остільки — і як) саме змінилися історичні (конкретні) умови прояву вічного (абстрактного) людського єства? щó стало в світі настільки іншим, що люди в ньому більше не здатні утворювати міцних спільнот? Відповідь на це запитання одна: влада Бога, єдина для давніх, змінилася владою тіні Його, Сатани, який вніс ворожнечу в плоть людства.

⁴⁰ Так Диявол, яким є за суттю Зевс, вкрав Бога: День-Ум — Тьму-Мудрість, Десницю Творця. Законним відлунням цієї міфічної події в патріархальному міфі, який мовчить про Матір, є сюжет поглинання Зевсом Метіди, богині Мудрості, і наступне насильницьке явлення Жінки з його голови (тобто вмістища розуму) як могутньої Афіни, що свідчить про непереможність Чоловічим началом Жіночого, яке, як Причину свою, Муж сховати безсилий у надрах своїх, наче шило в мішку.

Жінка-Тьма, Божа Длань — Корінь сущого. Вважати ним Чоловіка — є бачити Витоком Світу не Бога, а тінь Його, Сатану. Саме цю жахливу помилку, формулою якої є «жінка — додаток чоловіка, підлеглий йому», зробив Жан-Жак Руссо базовим положенням свого педагогічного твору «Еміль, або Про виховання», збудувавши на ньому свою концепцію виховання людини (тоді як Песталоцці законно бачив центральною постаттю виховання матір. За іронією Небес, жінка, парна Емілю, в романі Руссо має ім’я Софі — Божа Мудрість, яку повернув Руссо вниз головою, поставивши над нею Розум). Так ті, хто бачить творцем Світу і Біблії Бога-Батька, бачать у Єві лише частину Адама, ребро його, не розуміючи, що справжнє становище зворотне: частина ця, взята Батьком зсередини людини — суть Глиб: не частина, а Ціле, частиною якого є, як облатка, Адам. Ім’я Єва, що йде від санскритського «джива» — «життя», є підтвердженням цього: Життя — Ціле в нас, його малих частинах, це Все, без якого людина — ніщо.

⁴¹ Сам опис ойкумени як населеної частини суші, що включає всі заселені, освоєні або іншим способом залучені в орбіту життя суспільства території, вперше зустрічається в давньогрецького вченого Гекатея Мілетського (VI — V ст. до н.е.), який вважав центром ойкумени, як відомої грекам частини Землі, Елладу — як пуп усього сущого.

⁴² Богом Грекам був Світ, Пара Бога: хто бачить її — бачить також Творця і шанує Його. Як Господь для очей, Світ є статуя Бога, яку Він зліпив з Себе: адже крім Бога і Світу, нічого нема. В цьому чистому (світлому) пантеїзмі — начало ущербного (темного) пантеїзму людей і атеїзму (як сатанізму) за ним, які є щаблями відчуження Бога від Себе, а тому й від людей: «Бог є Бог» → «Бог є Світ (як не-Бог)» → «Бог є меншим за Світ (і є цар не над ним, а у ньому — як Другий за ним і слуга його)» → «Бог є ніщо», тобто Він — Сатана, який є Пустотою у тлінних очах.

⁴³ Ренесанс (Реформація — у країнах Західної та Центральної Європи) є сатанинська межа і епоха відродження давньої Красоти як облатки без Суті, Творця. Бо, воістину, Красота є покрив Його, невіддільний від Нього як Друге за Ним; і в окремому розумінні вона тотожна Дияволу, який і є Другим за Богом. «Ликом чорний і прекрасний», — сказано про Князя тьми у св. Писанні. В цьому і полягає відмінність епохи Відродження від Античності, коли Красота була у явній єдності з Богом і Світом, і від Середньовіччя, коли ця єдність, позбавлена сонця Античності (яким, як Одним, і були Бог і Світ), перетворилася на таємницю, пішовши у небуття («esse — percipi» — «бути — є бути у сприйнятті» (лат.)) .

Сутність Реформації як страшної перемоги Розуму-Мужа над Жінкою-Серцем, покровом якої як Бога (Тьма-Жінка є Його Рука, тобто Він сам — не інше) є він, точно визначив психолог Е. Фромм, що пише: «Найбільш значний і тривалий вплив на розвиток у Європі й в усьому світі зробила все ж таки Реформація... Материнська любов церкви і Богородиці не простиралася більше на людину. Вона постала самотньою перед серйозним і суворим Богом, чиєї милості могла домогтися тільки завдяки абсолютній покірності».

⁴⁴ Кромвель — магічна фамілія, яка віщає про свого носія: в ній корінь «кром» вказує на царську кров, яку пролив цей м’ясник за професією, а «вель» є корінь володара цієї людини Диявола, Бела (Ваала), який бачимо ми в імені Вель|зев|ул («Бел-Зів» — Oris (лат.), Ріт як Прірва). В історії людства ця прямо керована Князем людина створила жахливе: для виправдання супротивних Творцю людських діянь — усіх, які б вони ні були — створила вона поняття «свобода совісті», за суттю — свобода від совісті: бо совість — Бог, бути вільним від кого — є бути мерцем: Бог — Життя, у служінні якому — свобода людська: Жити нам (а тому й бути вільними: Воля — Життя) — є Служити Йому. Саме служіння Богу — як Істині, Благу, Любові — є суть поняття «особистість» — покрив, який слугує Суті як Вічності — тлінний цей світ.

«Свобода особистості» — як неналежність нікому, свобода є від Особистості, Слуги — свобода від себе; «свобода совісті» — свободою є від Творця, а тому і від себе: бо Бог — Суть наша. Цього, муж Зла, не бажав знати Кромвель, який, думаючи лише про виправдання свого страшного в сакральному сенсі діяння — вбивства короля, — заявив у 1654 році в англійському парламенті, що «свобода особистості і свобода совісті — це дві великих вимоги, за які необхідно боротися, як і за всі інші свободи, дані нам Богом».

⁴⁵ У сакральній традиції государ є сполучна ланка між народом і Небом, намісник Творця на землі.

⁴⁶ Гра цих слів є магічною: народ є Сила, а Сила як Тьма — Жах (його втілював у собі Пан). Корінь в «деймос» и «демос» — єдиний: це Дей (або Дій — «той, хто діє», творець), як по-іншому звався еллінський Зевс, сонце сущих (звідси англ. day — день і «действовать» (рос.)); пов'язаним з ним є, як Другий за ним, Діо|ніс («той, хто несе День, Дія» — як Ніч, Лоно Дня: Небуття, сином якого є Діоніс, є началом Буття. Саме так Елевзінські містерії — свята Діоніса — були стовпом Зевсової Греції, в якому черпала вона свою міць), сонце Тьми, пан над Паном (звідси «панувати» — є володіти через вселення страху, про що Макіавеллі й каже, що для государя, вибираючи одне з двох (за Аристотелем і законом його, що йдуть від Диявола), краще вселяти у підданих страх, ніж любов).

⁴⁷ Крізь сторіччя ім’я це іде від імені «анх» — єгипетського хресту Любові-Нуля, який в Англії як тьмі від Тьми став хрестом Двійки як Ворожнечі й Страждання, на якому був розіпнутий Ісус. Хрест Любові, анх довгою планкою дивиться вгору, а хрест Ворожнечі — вниз, планкою цією вкопаний в землю Гол|го|фи, де спить Гол|ова голів людських — череп Адама, на якого й вказує вкопана планка як на корінь сущих і корінь страждань, нероздільних із тлінним життям (ім’я Голгофа тому й означає «череп»). Голгофа є сакральним місцем, що єднає дві голови — Сина старого і Сина нового: гріх і святість, страждання й любов, — цим являючи владу Єдиного, Бога над тлінною Двійкою світу цього.

⁴⁸ Бачачи її так, тлінним коренем техніки — за Прометеєм, міфічним її засновником, який спокусив людей, що мають у собі вогонь Бога, вогнем зовнішнім, Сатаною — слід вважати Аристотеля з його висловом «душа є ніби рука», тобто частина людини, а не вона вся, як законно вважав Платон. Техніка і є тим, що робить душу частиною в егоїстично-чистому сенсі як царем (яким є вона над плоттю) без голови; і ним є вона сама як самозакоханий додаток до цієї відсутньої. Свідченням цього є те, що в державній мові Російської імперії прикметник (прилагательное — рос.) «технічний» з’явилося вперше раніше, ніж відповідний іменник «техніка» (перше тлумачення — академічний словар 1847 року), засвідчуючи тим, що суттю техніки і є додатковість, «прилагательность», як облатка до Глибу, до тієї відсутньої суті-іменника, що є її головою, — що прямо підтверджується тим, що цей термін у його первинному трактуванні в «Новом словотолкователе» Яновського (1806) визначається як «художній, штучний», тобто такий, що, згідно з первинним сенсом давньогрецького «техне», «мистецтво», і не претендує на будь-яку над-людську природність (на яку нахабно зазіхнула техніка пізніше); і Татіщев у «Полном французско-российском словаре» (1816) визначає цей термін так само.

Сублімованим виразом техніки та її прогресу, який визначає з моменту свого виникнення весь загальноцивілізаційний прогрес, як безголового царя — є машинна сокира Французької революції, гільйотина, що відрубує людські голови, наче капусту. В сакральному сенсі довірити рубати голову, як найголовніше в людині, не рукам людини (в чому єство страт), а мертвій машині — і означає визнати цю останню суттю без голови, притім — царської: бо першою священною головою, зрубаною цим огидним пристроєм, стала голова короля Людовика XVI-го. 25 березня 1857 року в Парижі Лев Толстой став свідком публічної страти з використанням цього адського пристрою. Він записав тоді в «Щоденнику» (текст даю мовою автора): «Вид смертной казни обличил мне шаткость моего суеверия прогресса. Когда я увидал, как голова отделилась от тела, и то, и другое врозь застучало в ящике, я понял — не умом, а всем существом, — что никакие теории разумности существующего и прогресса не могут оправдать этого поступка и что, если бы все люди в мире по каким бы то ни было теориям, с сотворения мира находили, что это нужно, — я знаю, что это не нужно, что это дурно и что поэтому судья тому, что хорошо и что нужно, не то, что говорят и делают люди, и не прогресс, а я со своим сердцем».

Цар, позбавлений суті, якою і є голова його, машина — суть аморальна як те, що роз’єднує в світі людей (що слугують не Богу, а їй, а тому — Сатані, яким є все не-Боже). Надати Машині моральність як людяність — є обернути її на машину машин як царя з головою: міст той, що єднає світи.

⁴⁹Словами «Так батько Зевс править усім, і також він править Вакхом» Піндар протиставляє Діоніса всьому в колі Зевсової влади, демонструючи цим особливу увагу володаря Олімпу до нього, причина якої одна: страх Зевса перед темним богом, яким є Діоніс-Вакх (див. ком. 46). Так жахає Ум як Одиницю злу — Серце, Тьма-Нуль як Причина його.

⁵⁰ Приклад блискучого використання театру як суті англійського світосприйняття являє шекспірівський Гамлет, який через театральне дійство, розігране в присутності матері та Клавдія, змусив їх, що поплутали мимоволі театр та життя, розкритись у своїй омані.

⁵¹ У той час як корінне населення Американського континенту виникло шляхом пришестя людей Атлантичної раси з гигантського острова, що поєднував сторони Землі, бувши Третім між Двох, Мірою, що дала людство обом без відмінності, — нові мешканці приплили на цей континент, коли цей острів, початок Людей як Арійців, давно потонув: бо за суттю він був Нолем, Водою-Тьмою, и волею Господа мав стати нею не лише за суттю (як нумен), а й феноменально. Тим самим, прийшовши на нову твердінь не через життя (таку ж само твердінь, місце сущих, де вони живуть і продовжують рід свій), а через смерть (воду, де гинуть вони), племя нове і було плем’ям мертвим як Захід Заходу — рід Ворожнечі, утворений авантюристичними суб’єктами, єдиним законом яких було право сильного (Сила — є Тьма), а єдиним суттєвим наміром — відокремлення від Заходу як Європи (а не розподіл сфер панування всередині його, звичайний для «чистого» Заходу як лона цих відщепенців), тобто намір стати ще західніше, ніж він. Америка в сенсі нової земли як ріка від свого витоку тече від цих злих. Смерть як Двійку, Америки суть, бачимо ми між іншим у тім, що саме її ім’я беззаконно йде не від першої людини, яка відкрила її — Христофора Колумба, — а від Амеріго Веспуччі як другої, якій не можна її осіняти ім’ям своїм. Той, хто нарік ним Америку — є Сатана, беззаконня цар.

Прямим феноменальним свідченням нумена Америки як трону Сатани, зайнятого ним самим, є використання в Америці, і тільки у ній серед держав Землі, електричного стільця як знаряддя смертної страти. Стілець цей за суттю є троном страждання-без-виходу, смерті, яким і є трон Сатани з ним, сидячим на ньому, у парі. Рід того же підтвердження — дивний в очах розсудливої людини термін тюремного ув’язнення більший за довічне, який, трапляється, призначає злочинцям американська феміда — знак вічної муки, яку несе людям ад і володар його.

⁵² Під цим ім’ям розумію я слово «дерьмо», яке йде від латинського «дерма» — шкіра, тобто покрив, оболонка без суті. Ним і є Людина без Світу і Бога як Суті її.

⁵³ Яскраве уявлення про людину як атом Любові і про Світ як Суть його дає нам поетична творчість Піндара (біля 518 — 442 р. до н.е.), і між іншим — його епінікії, оди на честь переможців загальноеллінських спортивних змагань, лейтмотивом яких є палкий заклик до цих героїв Еллади дотримуватися правил, що дозволяють уберегтись від кощунства над богами і насильництва над людьми. В віршах цих бачимо ми щиру відданість поета Світові як атомічність Любові, що мав він: людина є атом Любові настільки, наскільки єдина зі Світом, як Суттю своєю, вона: бо Світ — Божа Любов (див. ком. 7).

Світ був чистою суттю Піндара. Про це свідчить нам прагнення його до злагоди в поєднанні з захопленням хоровим мистецтвом: бо Світ є Злагода, Хор — Сонце сущих, богом якого був сяючий Хор-Аполон (Повноти (полноты — рос.) бог, яка бере нас у полон: Світ, як Ціле всіх цілих, і є Повнотою, яка, як частини свої, полоняє нас), — і звідси в російській мові слова «світ» и «злагода» є словом спільним — «мир». Про це ж свідчить і розташування Піндаром, наслідуючи Стесихора, своїх віршів по тріадах: бо Світ — Трійка (див. ком. 5); і те, що у відношенні до ритму і метрики кожна його ода являла собою відмінне від усіх інших ціле: бо в Світі-Цілому нема й двох тотожних частин. Сама звичка Піндара звеличувати свою творчість не є проявом звичайного для нашої враженої Ворожнечою епохи егоїзму: Суть Творчості — Світ, який був монументом Елліну (як є монументом він мудрецю, де б ні жив той). Його, вічний Світ, славив мудрий Піндар! Саме Світ, як Суть Творчості — бо він є Творіння Боже — має на увазі знамените Горацієво наслідування Піндара «Exegi monumentun aere perennius»; його, і не що інше, прозоро малює наслідування Горація, належне перу Гавриїла Державіна: «Я памятник воздвиг себе чудесный, вечный, // Металлов тверже он и выше пирамид...», — а за ним і безсмертне пушкінське «Я памятник себе воздвиг нерукотворный…». Каже латинська мудрість: «Si monumentum requiris, circumspice» — «Якщо ти шукаєш монумент — поглянь навкруги». Само ім’я Піндар іде від санскритськлого «пінда», «насіння» — за суттю, душа, яку Розенкрейцери й називають «насінним атомом» (бо з насіння цього виростає, як плід, плоть людей) і яка є, як іскра Вогню, сонцем у тілі — Світом-у-нас як божественним Цілим у своїй частині. Ісус, порівнюючи всемогутню віру з гірчичним насінням як наймалішим з насінь, говорить про віру, за розміром рівну душі, тобто Світу як суті її: Наймаліше, як пише Микола Кузанський, є і Найбільше, так само як Альфою є Омега. Вогонь душі, Психеї — це, повторимо, вогонь Аполона: бо бог цей — заступник її. У день дельфійського свята Аполона, Піфійських ігор, і народився Піндар, якого співвітчизники за життя і творчість, присвячені цьому богу, і місце народження поблизу від джерела муз назвали «діркейським лебедем»: бо лебідь у Греції був присвячений Аполону.

Лебедем, тобто Аполоном за суттю був сам співець Закону єдності тотожності й розбіжності Платон, якого Сократ побачив у своєму пророцькому сні як цю величну птицю. Днем народження Платона є тому за легендою 7 таргеліона (21 травня), свято Аполона Гіперборейського і Піфійського.

Література

1. Бердяев Н.А. Экзистенциальная диалектика божественного и человеческого. — www.krotov.info/berdyaev/1944/ind_oekz.html

2. Бердяев Н.А. Человек и машина (Проблема социологии и метафизики техники). — Париж, «Путь», май 1933, №38, с.34 — 35.

3. Бердяев Н.А. Философия неравенства. Письмо восьмое. О демократии. — http//humanities.edu.ru/db/msg/39950

4. Бердяев Н.А. Судьба России. — www.krotov.info/berdyaev/1918 /sudba_28.html

СИЛА ЛЮБВИ

Мои стихи

ПОРОГ ВРЕМЕН

___________________________________________________________

торжественные стихи

2000

Высок порог Тысячелетий,

Но он настал, и — как тут быть? —

Мы, Мира суетные дети,

Должны его переступить.

Ответствен шаг. Крепитесь, ноги!

Бьет полночь.

Что с собой возьмем?

Любовь.

Надежду.

Мысль о Боге.

Свет.

Радость.

Веру.

Отчий дом.

Мечту, которой нет чудесней.

Частицу юности своей.

Святую Правду.

Смелость.

Песню.

Родную землю.

Хлеб.

Друзей.

О прошлом память.

Вдохновенье.

Добра нетленную печать…

Вперед и вверх!

И прочь сомненья:

В мир сей пришли мы,

чтоб шагать!

* * *

На рубеже земных Эпох,

Меж них, пытливый, восставая,

Бог мириад живых!

Мой Бог!

К Тебе, Владыка, я взываю!

Свод неба черен и отверст,

Навстречу мне искрясь звездáми.

О, Всеблагой!

Яви свой перст,

Свободно движущий мирами!

Отринь заветную печать

От врат, пред коими стою я!

Тебя, мой Бог, хочу познать,

Тобой единственным живу я

В юдоли той, где слышен стон,

Где вкрадчив шепот осторожный:

«Слаб человек, — твердит мне он, —

Забудь о Вечности, ничтожный!

Что в мире есть ты? Мотылек!

Приляг, усни! Оставь усилья!»

О нет, не верю!

Вечный Бог,

Тобой мои крепимы крылья!

Их — распахну!

Огнем Твоим

До краю полнится живущий,

Кто властной жаждою томим

Тебя достигнуть, Всемогущий!

На рубеже земных Эпох

Иного не творю кумира:

Тебе — мой взор,

мой всякий вздох,

Господь желанный

Мой — и Мира!

Накануне

Год миновал. Год настает.

Снега очам — что полнолунье.

Вершит планета переход

В Грядущее. Мир — накануне.

Что ждет его? Что нам несет

Река времен, что в Вечность правит?

Что в нем планета обретет?

Чем род людской его прославит?

Завеса Тайны — плащ на том,

Но сколь ни мёртвы тьмы объятья,

Сколь ни грозит она перстом —

Мы верим в лучшее, собратья!

Любя людей, Добро любя,

Мы Небом от невзгод хранимы,

Чтя дружбу, верим мы в себя,

А значит — мы непобедимы!

Не страшен черт тому, с кем Бог,

Не хладен лед несущим Пламя.

Шагнем мы с честью за порог,

Восславим Истину трудами!

В ком царь Любовь — царем есть сам.

Пускай лютует вихрь суровый,

Поземкой сыплет в очи нам —

Мы победим!

Гряди, Год Новый!

ESSE FEMINA!^*

____________________________________________

стихи несравненным дамам

14 февраля

Любви все возрасты покорны,

Как Пушкин некогда сказал.

Мой нежный друг, мой сон узорный,

Привет тебе, мой Идеал!

Ты — огнь Желанья, в плоть одетый,

И вопрошаю я любя:

Что без него я в мире этом?

Чем был бы мир сей — без тебя?

Был темен путь, в душе томленье,

Но в мире туч, средь пустоты

Я помню чудное мгновенье:

Передо мной явилась ты.

О, счастья миг! Душа ликует,

И я шепчу, согласный с ней:

Любовь свободно мир чарует,

Законов всех она сильней!

_____________________________

* Вот — женщина! (лат.)

Любимой женщине

Любовь моя,

К иным речистый,

В причине истинно одной

Ваш нежный лик, ваш образ чистый

Доныне чтил я тишиной:

Коль чувства истинно глубоки,

Для них сыскать едва ли слов.

Но вы мои желали строки…

Ну что ж, извольте: я готов!

Жар грудь томит, роятся мысли:

Ответствен труд! Я напряжен,

Ведь ваши прелести исчислить

Возможно ли?

Их — миллион!

Вот первая: вы так прекрасны!

Вы солнцу самому под стать!

Как утро, ваши щечки красны.

Что делать с ними?

Целовать!

Подобны невесомой тучке,

Что в небе рождена летать,

Белее пуха — ваши ручки!

(От них не дай Господь мне взбучки!)

Что делать с ними?

Целовать!

Я вашими пленен губами.

Их алость с розою равнять

Возможно лишь.

О, редкой даме

Столь нежными пленять устами!

Что делать с ними?

Целовать!

Светлее грез, темнее ночи

Глубь та, где сладко утопать,

Врата блаженства — ваши очи!

Что делать с ними?

Целовать!

Мой друг,

И здесь ли умолчится

Предмет…

К нему мечтой лечу

Я в час закатный…

О, царица!

То малое, чем плоть томится,

Превыше злата мной ценúтся…

Что есть сие?..

Ах, нет, молчу!

О, наслажденье поцелуя,

Пребудь во мне, сколь годы длю!

Вас целовать всегда хочу я,

О, ангел мой!

Я вас люблю!

Моя позиция

Кто довод лучший мне изложит,

Поправит кто меня, друзья:

Быть Мир без Женщины не может,

Любя его считаю я.

Пусть Бог-мужик, пыхтя, планеты

Толкает посреди веков,

Блюдет закаты да рассветы —

Она вращает мужиков!

И ясным днем и темной ночью

Она без видимых помех

Их крутит-вертит как захочет

К великой радости их всех.

Чего бы стоили мужчины

(Прости, отпетый холостяк!)

Без хрупкой маленькой Фемины,

Хранящей жаркий наш очаг?

Какою б страстью пламенели

Мужи земных любых времен;

Да что б они, простите, ели?

Откуда брали самогон,

Когда б его, не нюхав рюмки,

Не изготовила жена?

(Не будь ее тугие сумки —

Мужскому племени хана!)

Что там досужая реклама:

Мир — кладезь женского ума!

Как ни раскинь:

Природа — дама

И дама — Истина сама!

Ее любя, храня упрямо,

Шли в битву с мраком мудрецы,

И в том резон: без этой Мамы

Возможны ль мудрые отцы?

Так пусть червяк сомненья гложет

Тех, кто любовью обделен —

Быть Мир без Женщины не может!

А если может — Мир ли он?

Величальное

коллективное мужское приветствие

по случаю дня 8 Марта

Поразгладь-ка лоб морщины!

Лейся водка! Пенься квас!

Собралися мы, мужчины,

Этим утром ради вас.

Этим утром, утром чистым,

Как шкатулка, расписным,

Утром сказочным, лучистым,

Звонким, радостным, хмельным,

В час весны, что март-проказник

Подарил для Жен и Мам,

В день Подруг,

В Любимых праздник

Мы пришли сегодня к вам,

Все охвачены волненьем,

Точно миссией посол…

Принимай же поздравленье,

Наш прекрасный Женский пол!

Пол не знающий сравненья,

Хоть планету обыщи,

Пол дающий вдохновенье,

Пол варящий нам борщи,

Пол будящий в нас желанье

Покорять и целовать,

Одевать в меха и ткани

(И, конечно, раздевать),

Пол влекущий, сладкий, милый,

С поволокой томных глаз,

Слабый, но незримой силой

Наповал разящий нас,

Пол медлительный, спешащий,

Непокорный власти лет,

Пол святой и пол грешащий,

Пол родящий нас на свет,

Ждущий нас в ветра шальные

Из-за синих гор и рек,

Ждущий верно…

О, родные!

Славны будьте вы вовек!

Будьте счастливы, голубки!

Сердцем преданные вам,

Поднимаем нынче кубки

За любовь,

За Милых Дам!

Признание

Пред днем таким не скрыть азарта:

То — миг Любви, веселья час.

О, Женщины! Восьмое Марта

Бог дал мужчинам славить вас.

Благ будь тот час, когда Создатель

На лавку мужика поклал,

Всадил ему над пузом скальпель

И из нутра ребро достал.

Был чужд любви дотоль мужчина,

Худой и злющий, как Кощей,

И вот явилася фемина,

Сразив его огнем очей.

И с той поры, тверды иль хрупки,

Красой фигур и негой глаз

Вы, страсти сладостные кубки,

Валúте штабелями нас.

Вас любим нежных,

непреклонных,

свет льющих,

полных и худых,

одетых в шелк и обнаженных,

печальных, радостных, любых.

Фонтан Любви, до неба брызни

На миром хлада и молвы!

Без вас в природе нету жизни,

Ведь жизнь, Подруги, — это вы!

Пленяйте ж страстию пунцово

Вы наши бренные деньки!

За вас в момент порвем любого,

Родные!!!

Ваши МУЖИКИ

Портрет царицы

Художник, молодой мужчина

(Знавал его когда-то я),

Влюбился в дивную фемину,

Милее коей нет, друзья.

Лик зря ее, мечтал он страстно

(Ведь сам Господь велел мечтать)

Стан ей сжимать рукою властной,

Уста медовые лобзать.

И вот, не в силах снесть страданий,

Муж пылкий сей, душой поэт,

Взяв кисть и краски в юны длани,

Писать взялся ее портрет.

И мыслил он: «О, Вы, царица

Младых ночей, Любви мираж!

В шелках драгих императрицы

Запечатлю я образ Ваш!

В алмазной с жемчугом короне,

Несть кою Ваш удел святой,

В пурпурной мантии на троне

Лик заблистает Ваш златой!

Зрить образ Ваш — нет выше счастья,

Да сохранят его века!

Всецело в Вашей дивной власти

Моя творящая рука».

Так говоря и напевая,

Он деял кистью как душой,

Мазками страсти создавая

Портрет персоны дорогой.

Час шел за часом. Силой Чувства

Среди исканий и трудов

Вершилось таинство искусства:

Портрет Царицы, девы снов.

И вот конец настал работе,

И взорам всех предстала Та,

В ком воплотилась, как в полете,

О чудо-женщине мечта.

* * *

Вовеки славьтесь, Кисть и Лира:

Вы, бренным пеня счастьем кровь,

Являете на радость мира

Царицу сущего Любовь!

ИМЕНИНЫ СЕРДЦА

____________________________________________________________________

стихи-поздравления

Весеннее пожелание

Юношеские стихи

В сей дивный день, когда небес

Восторженная синь открылась,

Когда листва не распустилась,

Но ею грезит юно лес,

Когда капели дерзкий звон

Грозит зиме еще не павшей,

А над землею исстрадавшей

Скворцы летят со всех сторон,

Когда нас зайчики слепят

Со стекол сказочно прозрачных,

Когда березки в платьях брачных,

Чуть удивленные, стоят,

И ветер, милый озорник,

Листву минувшего уносит,

И громкий, звонкий детский крик

Теплее солнышко быть просит —

Пусть ваши беды и печали

С зимой в небытие уйдут,

Пусть звуки музыки венчальной

И ваше сердце всколыхнут!

* * *

Любимая!

Век будет мал

Воспеть к тебе мой пыл сердечный.

Но песне — быть:

Твой день настал

Сияющий и быстротечный!

Твой день. Твой час собой пленять.

Ты вся — в цветах и поцелуях.

И, значит, срок настал сказать

О том, что так в тебе люблю я.

Прими подарок чувств живых

Ты, в коей все легко и гибко,

За то, что на устах твоих

Играет дивная улыбка.

Она — как ясная звезда

Торжественно-неповторима,

Она не сходит никогда

С небес для тех, кем ты любима.

Пусть редко вижу я зарю,

Но в том судьбу благословляю,

Что в высь очей твоих смотрю,

Души моей заря святая!

А.П.

В сем мире мы рабы традиций,

Но груз иных — есть Божий глас.

Вам нынче выпало родиться,

Мне — честь поздравить с этим вас.

О, да! При случае не внове

Из уст своих нам сахар лить,

Но тот воспет по чести в слове,

Кому не грех его дарить!

В сей жизни нашей беспокойной

Гость редкий — свет души благой...

Ваш День. И вы его достойны.

Так будьте счастливы, друг мой!

Л.М.

Июль, как песня, на излете,

Но лету длиться, дням — сиять.

Спасибо вам, что вы живете,

Что счастье вас имею знать.

Душа жива мечтой о лете,

Его слагая про запас.

Спасибо вам: вы есть на свете,

Он был печальнее без вас.

Спасибо.

Ибо жить непросто,

Но мрак слабее Синевы,

Коль Бог нам в ней являет звезды —

Такие, милая, как вы!

* * *

Твои года — оазис Лета.

Душою Женщина и Мать,

Ты просто соткана из света,

Что дан растить и согревать.

Ты — ось, сплотившая нас тесно

В круг тот, где властвует Любовь,

Ты — наш очаг, ты — наша песня,

Петь кою счастливы мы вновь.

Что прошлых лет сухие листья?

Все так же молод и могуч

Родник Добра и Бескорыстья —

В тебе немолчно бьющий ключ.

То — ключ Любви и Вдохновенья,

Дарящий нам как благодать

Твое небесное уменье

Печали в радость превращать.

И.Б.

Бог создал мир наш равновесно:

Хлад прúдан жару, свету — тьма.

Так облик Ваш сплотил чудесно

Богатства сердца и ума.

Неизмеримы их глубины —

Сияньем полный гулкий зев,

И мы по ним, как Алладины,

Идем, от злата охмелев.

Пускай трудна судьбы дорога,

Стезя прозрений и забот,

Но в ком Ума и Сердца много,

Вовек на ней не пропадет.

Как сокол, он над миром реет,

Мерцая звездным серебром.

Не канет и не оскудеет

Душа, крылатая Добром.

И счастлив всяк под солнцем Вашим,

Что щедро свет свой добрый льет,

Испить из драгоценной чаши

Души благой янтарный мед!

Односельчанину

юбилейное

Жизнь — поле беспокойных дней,

В котором мало что исправить.

Настал твой славный юбилей,

И мой черед тебя поздравить.

Я думал долго и гадал,

Лопатя клад твоих талантов,

В уме без счету перебрал

Разнообразье вариантов.

Хотел сказать, каков ты спец,

Какой ты муж, товарищ, плотник,

Какой особенный отец

И фантастический работник,

Как любишь ты отца и мать,

Как в дружбе мягок и сердечен…

Я утомился исчислять:

Был список этот бесконечен!

И обозрев твой полувек,

Решил сказать, мой друг бесценный,

О том, какой ты человек…

Сказать ли — «необыкновенный»?

Пусть так. Скажу. Но что с того?

Ведь слово менее искусства,

И разве уместить в него

Живое трепетное чувство?

Ведь ты, мой родственник и брат

По духу и почти по крови,

В делах своих, как ангел, свят —

А как об этом скажешь в слове?

Нет, не доверю я ему

То, в чем хочу тебе открыться.

Так дай тебя я обниму

По лучшей из людских традиций!

Так помолчим, товарищ мой,

О жизни прожитой, о доле!

Еще мы встретимся с тобой

В застолье братском, в общем поле.

И поработав от души,

Благословляя день, что прожит,

В вечерней сладостной тиши

С тобою сяду в «запорожец».

Мы понесемся — любо жить! —

Вдоль по земле своей родимой.

Ты будешь что-то говорить,

Легко попыхивая «примой»,

О пустяках, о том о сем,

Заботам дней ведя итоги;

Нам будет хорошо вдвоем

В тот час вечерний, в той дороге.

Тих будет мир, в душе покой,

И будет взгляд твой лучезарен…

Василий, друг и ангел мой,

За то тебе я благодарен,

Что в душах близких ты пророс

Делами добрыми своими;

Что безупречно, прям и прост,

Свое несешь по жизни имя;

Что не любя мирскую ложь

И не привыкший мелочиться,

С меня, я знаю, не сдерешь

Пятерку за проезд в столицу;

Что свято помнишь ты про честь,

Про долг, добро и человечность…

Друг мой! Спасибо, что ты есть,

И жизнь твоя — да будет Вечность!

В.М.

(моему сослуживцу)

Ты там, где мечет босс сей час

Свои, как невод, интересы.

Летишь то в Харьков, то в Донбасс,

То в Симферополь, то в Одессу.

Меняя даты и места,

Гоним ты вдаль бумажным роем…

Но, друг мой, эта суета

Чтó стоит пред святым Покоем,

Когда поток забот и дней

Остановив, непраздным ухом

Внимаем мы душе своей,

Бессмертной по упорным слухам!

Что может сладостнее быть

В краю, где нам пришлось родиться,

Чем в час рассветный мир открыть,

Вдохнуть озон и помолиться;

И, возлюбя природу-мать,

Молчаньем девственным объятым,

Светло и счастливо стоять

В озолочении закатом!

Вот — смысл людского бытия

От нарождения до гроба;

О нем, товарищ, ты да я

Сердечной глубью знаем оба;

Его, как воду из ключей,

В твой славный день испить желаю

До утоленья жажды сей

Души твоей…

И поздравляю!

РОДОМ ИЗ ДЕТСТВА

_________________________________________________________________

советские стихи

Приглашение

к Октябрьскому Вечеру

Утро красит нежным светом

Стены древнего Кремля…

Время, други, песню эту

Вспомнить ныне.

Ведь Земля —

Память наша.

Здравствуй, Праздник!

Ждали мы — и ты пришел!

Так входи же без боязни

В вечер наш!

Садись за стол!

Время, стой!

Душа, воскресни!..

Но часы другие бьют.

Мир — иной.

Иные — песни.

Флаги — новые несут.

Жизнь летит. Иные судьи

Судят строго Век в тиши…

Но давайте помнить, люди,

О бессмертии души!

Что времен ей колесница —

«Завтра» нет, коль нет «вчера»!

Пусть ничто не возвратится,

Но нельзя забыть добра

Тех, кто с мыслью об Отчизне,

Не таясь, смотрел в лицо

Злым ветрам во имя Жизни —

Наших дедов

и отцов;

Их — красу и честь планеты,

Что у смерти на краю

Не звенящую монету —

Веру чистую свою

В новый день — великий, ясный —

Сберегали про запас,

В час Грядущего прекрасный,

Что придет,

В грядущих нас;

Нам несли они победы,

Что своими мы зовем…

Слава вам, отцы и деды:

Вашим светом — мы живем!

Вам, волнуясь, посвящаем

Вечер памяти живой.

Пой, труба!

Мы начинаем

Праздник светлый нынче свой!

Памяти Эпохи

Всем годовщинам Октября,

минувшим и грядущим

Предвижу возраженья охи,

Но правда лучше, чем вранье:

Мы — внуки огненной эпохи,

«Октябрь» — название ее.

Она ушла.

Нет тех традиций,

И стало модным в наши дни

От славы прежней откреститься,

Как от стареющей родни.

Ну что ж! Всегда найдутся люди,

Что, хлеб сегодняшний жуя,

Ее без жалости осудят

И похоронят.

Но не я.

Не мне стрелять Эпохе в спину,

Вонзать ей в грудь кривой стилет.

В глазах стоит одна картина

Недавних, девяностых лет.

В толпе оратор новомодный,

Жирком бряцающий толстяк

Рвет партбилет свой принародно,

С азартом топчет алый стяг.

Что ж, видно, не впервой юродство

Тому, кто, люб для подлецов,

Плевал на честь, на первородство,

На память, на своих отцов —

На тех, кто в бой ушел из детства,

Навечно в смерти молодых,

Билетом покрывавших сердце,

И знамя овевало их

В снегах Москвы, у стен Рейхстага…

Таким был дед мой, Ермаков,

В весну пришедший из гулага

В лохмотьях ветхих, без зубов.

Истерзан, худ сверх всякой меры,

Он верил в «планов громадье»,

В нем было столько этой веры!

Так мне ли растоптать ее?

И мне ль не памятен тот парень,

Сын неба и российских сел

С простой фамилией Гагарин,

Что с верой этой в высь взошел!

О них, как прах презревших славу,

С великой нежностью пою,

Любивших не себя — Державу,

Не шкуру — Родину свою,

В Эпоху веривших, как в чудо,

Как верит пахарь в вешний гром…

Она — была.

И мы — оттуда.

Помянем же

ее

добром.

В.К.

(ровеснику)

Ты чист, как новенький полтинник,

И рад я встретиться с тобой.

Друг мой, ты нынче именинник!

Прими же стих мой — дар живой!

Будь славен!

Ибо славно племя

Шестидесятых юных лет!

Святое, сказочное время,

Нам давшее судьбу и свет,

Роднит с тобой меня, в глубинах

Души сияя, как звезда…

О сокровенная картина!

Мы были счастливы, когда

Вдаль на Большом летели кони,

Мир был торжественен и нов,

Носили «мини», и в ООНе

Туфлей постукивал Хрущев.

Вставали росные рассветы,

Звенела высь, цвела земля,

В далекий космос шли ракеты,

И люди пели «Тополя»

Душой, без ложного искусства,

Как над младенцем мать…

И ты

В глазах моих, в негромких чувствах —

Хранитель

этой

чистоты,

Приплывший в день мой настоящий

От светлых детства берегов.

Живи ж сто лет, добро дарящий!

Люби!

Будь счастлив!

Будь здоров!

Здравствуй,

Дедушка Мороз!

Новогодние спектакли

Мешок из Макаронии^*

Трагическая микропьеска с хэппи эндом

Действующие лица

Дед Мороз

Новый Год

Компетентное Лицо

Ответственное лицо

Добрая Фея

Зайчик

Массовка из добрых лесных зверушек

Сцена в зале, оформленном по-новогоднему и заполненном гостями, сидящими за уставленными яствами столиками. Сценическое пространство изображает опушку в зимнем лесу. На ней, взявшись за руки и распевая веселую новогоднюю песню, водят хоровод лесные зверушки. Увлеченные танцем, они как будто не замечают ничего вокруг себя.